НАУКОВІ ШКОЛИ ІНСТИТУТУ

Прогресивний розвиток науки неможливий без створення наукових шкіл, де на принципах творчої співдружності вчених та спадкоємства поколінь знаходять ствердження кращі наукові традиції та підходи.

При Інституті розведення і генетики тварин імені М.В.Зубця НААН організовані і отримали розвиток 4 наукові школи.

СЕЛЕКЦІЯ М’ЯСНИХ ПОРІД

Наукову школу засновано доктором с.-г. наук, професором, академіком НААН Михайлом Васильовичем Зубцем (1938–2014).

Основні напрями діяльності школи:

w обґрунтування теоретичних, методологічних і практичних аспектів процесу породотворення в молочному та м’ясному скотарстві;

w розробка та реалізація методик виведення спеціалізованих порід великої рогатої худоби молочного та м’ясного напрямів продуктивності (української, волинської, поліської та південної м’ясних; української червоно- та чорно-рябої молочних);

w організація комплексу досліджень з проблем генетики, селекції і біотехнології у тваринництві;

w обґрунтування сучасної методології оцінки генотипу та прогнозування продуктивності сільськогосподарських тварин;

w опрацювання ефективних методів та форм збереження генофонду сільськогосподарських тварин.

В активі наукової школи 11 докторів наук та 18 кандидатів, зокрема І. П. Петренко, В. П. Бородай, С. С. Спека, З. Є. Щербатий, І. В. Гузєв, Ю. П. Полупан, К. В. Копилов, С. Б. Васильківський, В. М. Вишневський та ін.

Представниками наукової школи опубліковано понад 1500 наукових праць і монографій, отримано більше 40 авторських свідоцтв і патентів на винаходи та корисні моделі.

СЕЛЕКЦІЯ І БІОТЕХНОЛОГІЯ У ТВАРИННИЦТВІ

Наукову школу засновано у 1980 р. доктором с.-г. наук, професором, академіком УААН Валерієм Петровичем Буркатом (1939–2009).

Основні напрями діяльності школи:

w обґрунтування сучасних аспектів теорії породотворення в скотарстві;

w розробка та реалізація програм виведення української червоно- і чорно-рябої, червоної та бурої молочних порід; української, волинської, поліської і південної м’ясних порід;

w вдосконалення системи організації і планування племінної роботи;

w запровадження генетичних методів у селекційній практиці скотарства;

w опрацювання ефективних методів та форм збереження генофонду порід;

w методичні розробки комплексної системи інтенсивної селекції бугаїв-плідників, спрямованої на постійне підвищення рівня їх племінної цінності за селекційними ознаками продуктивності;

w фундація нової комплексної науки – біотехнологічної селекції;

w дослідження історичних аспектів розвитку аграрної науки.

Науковою школою підготовлено 13 докторів і 18 кандидатів наук. Серед його учнів відомі вчені, зокрема академіки НААН М. І. Бащенко, В. І. Ладика, Ю. Ф. Мельник, С. І. Ковтун, члени-кореспонденти НААН С. Ю. Рубан, Ю. П. Полупан, доктори сільськогосподарських наук О. Ф. Хаврук, В. І. Антоненко, С. Л. Войтенко, А. М. Дубін, В. Т. Сметанін, В. В. Дзіцюк, К. В. Копилов та ін.

У науковому доробку наукової школи – більше 1800 наукових праць.

СЕЛЕКЦІЯ І ВІДТВОРЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТВАРИН

Школу засновано в 1986 р. доктором с.-г. наук, професором, Заслуженим діячем науки і техніки України Йосипом Зеноновичем Сірацьким (1936–2013).

                       Основні напрями діяльності школи:

w  розробка фізіолого-генетичних методів формування відтворювальної функції худоби та способів прогнозування спермопродуктивності бугаїв;

w  обґрунтування комплексної оцінки біологічного, генетичного та селекційного стану плідників, їх раціонального використання;

w  аналіз зв’язку між рівнем гомо- та гетерозиготності за поліморфними системами білків і ферментів та показниками спермопродукції і відтворювальної здатності;

w  визначення впливу зовнішнього і внутрішнього опромінення на репродуктивну систему норок;

w  становлення новітніх підходів до теорії спадковості, конституції тварин;

w  удосконалення методів оцінки інбридингу та адаптації тварин;

w  запровадження автоматизованої системи використання племінних бугаїв;

w  розробка еколого-генетичних методів у селекції;

w  опрацювання методик виведення української чорно-рябої та бурої молочних порід;

w  вивчення онтогенезу формування м’ясної продуктивності.

Підготовлено 6 докторів і 38 кандидатів наук; опубліковано 3789 статей, 108 книг і монографій, 16 підручників і посібників, 26 планів племінної роботи, 133 рекомендації і брошури.

СЕЛЕКЦІЯ МОЛОЧНИХ ПОРІД

Школа заснована у 1991 р. доктором с.-г. наук, професором, членом-кореспондентом НААН Михайлом Яковичем Єфіменком.

Основні напрями діяльності школи:

w обґрунтування та реалізація концепції удосконалення існуючих та виведення нових порід великої рогатої худоби;

w розроблення і реалізація програм селекції молочної худоби на державному і регіональному рівнях;

w планування та організація племінної справи у скотарстві;

w розробка методів створення української чорно-рябої молочної породи та її внутрішньопородної структури за використання кращого світового генофонду;

w обґрунтування ефективних методів оцінки плідників;

w запровадження генетичних методів у селекції молочної худоби.

Школою підготовлено 2 доктори та 11 кандидатів сільськогосподарських наук. У науковому доробку школи: 18 свідоцтв і патентів на винаходи, понад 500 опублікованих наукових праць і монографій

1921 р.    Створено відділ зоотехнії при Київській крайовій сільськогосподарській дослідній станції 

1926 р.   Відділ зоотехнії Київської крайової сільськогосподарської дослідної станції перевели у с. Терезине, а Державну племінну конюшню  – у м. Бровари. 

1929 р.     На базі відділу зоотехнії організовано Київську зоотехнічну дослідну станцію 

1931 р. Київську зоотехнічну дослідну станцію перетворено на  Київську зональну молочно-м’ясну дослідну станцію «Терезине» 

1935 р. Дослідну станцію реорганізовано на Київську обласну науково-дослідну станцію тваринництва 

1938 р. Створено Київську державну племінну станцію на базі державної племінної конюшні в м. Броварах 

1939 р. Племінне господарство «Терезине» відзначено орденом Трудового Червоного Прапора 

1956 р. Станцію «Терезине» реорганізовано в Київську дослідну станцію тваринництва «Терезине», об’єднано з сектором тваринництва АН УРСР і підпорядковано Науково-дослідному інституту тваринництва Лісостепу і Полісся УРСР 

1959 р. На базі Київської державної племінної станції створено Київську станцію по племінній роботі і штучному осіменінню сільськогосподарських тварин (м. Бровари) 

1960 р. Київську станцію по племінній роботі і штучному осіменінню сільськогосподарських тварин перетворено на Центральну дослідну станцію штучного осіменіння сільськогосподарських тварин (м. Бровари) 

1975 р. Організовано Український науково-дослідний інститут розведення і штучного осіменіння великої рогатої худоби 

1987 р. Інститут реорганізовано в Український науково-дослідний інститут по племінній справі в тваринництві 

1992 р. Інститут перейменовано в Інститут розведення і генетики тварин Української академії аграрних наук 

1996 р. Інститут призначено головною установою науково-методичного центру «Розведення тварин» Української академії аграрних наук 

1999 р. Організовано Інститут м’ясного скотарства Української академії аграрних наук 

2002 р. Інститут м’ясного скотарства приєднано до Інституту розведення і генетики тварин

2011 р. Черкаську дослідну станцію біоресурсів підпорядковано Інституту розведення і генетики тварин 

2014 р. Інституту розведення і генетики тварин присвоєно ім’я академіка Михайла Васильовича Зубця

Доля талановитого вченого та його наукового спадку склалися трагічно. Постійні переслідування уряду, заслання до Архангельської губернії підірвали здоров’я Павла Платоновича, який в 45-річному віці пішов з життя. Науковий доробок ученого за радянських часів був значною мірою знищений, оскільки виходив далеко за рамки офіційної ідеології, але його слово, віра в майбутнє свого народу “ще не вмерли” і будуть жити поки й жива Україна.

Своєрідного колориту Інституту надає те, що він розташований в одному із мальовничих місць України – заказнику “Хутір П.П.Чубинського”, де 27 січня 1839 р. народився видатний український етнограф, письменник, енциклопедист, борець за відродження української духовної культури. Її самобутність знайшла правдиве відображення в творчості вченого, як органічне поєднання багатого фольклорного матеріалу з глибокими історичними, етнографічними, географічними, статистичними, правовими знаннями свого краю.

А дуби, посаджені понад 100 років тому П.П.Чубинським, все ростуть і міцніють, як і вічна віра його народу в краще майбутнє….

Чубинський Павло Платонович
(1839-1884)
етнограф, фольклорист, поет

Народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борисполя поблизу Києва, в сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. В студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Т.Шевченком, М.Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, в селі Ропша. 1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Повернувшись в Україну, впродовж 1861—1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі», співпрацює у «Черниговском листке», де публікує матеріал «Декілька слів про значення казок, прислів’їв та пісень для криміналіста», та у «Киевских губернских ведомостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862). У цей час намагається відкрити безплатну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П.Чубинський, В.Антонович, П.Житецький, Тадей Рильський та ін. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям». Тієї осені 1862 року П.Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу. 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Туди ж висилають громадівця Петра Єфименка та його дружину, історика Олександру Єфименко. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії та ін. 1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де автохтонно проживали українці. Матеріали експедиції увійшли до семитомника, виданого протягом 1872—1879 років. У 1872 році Чубинський засновує Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. У серпні-вересні 1874 року в Києві відбувся III Археологічний з’їзд, що мав велике значення в активізації українознавчих досліджень. 1873 року Російське Географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року він одержав золоту медаль Міжнародного етнографіч-ного конгресу в Парижі. Почалася кампанія, піднята реакційним українофобським «Киевлянином» проти діяльності громадівців. Помічник попечителя Київського навчального округу М.Юзефович, учасник арештів Т.Шевченка та кириломефодіївців, послав Олександру II донос про українофільство й сепаратизм Громад, що зазіхали «на державну єдність Росії». У відповідь цар видав так званий Емський акт (18 травня 1876 року), який заборонив діяльність українських товариств, видання літератури, театральні та концертні програми українською мовою. Чимало діячів української культури змушені залишити Україну. На початку 1877 року Чубинський знову у Петербурзі, де працює чиновником Міністерства шляхів. У той час він тяжко захворів, у квітні 1879 року йде у відставку й після наполегливих клопотань дістає дозвіл повернутися в Україну. Живе у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер Чубинський 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі.

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л.Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Вже в наш час академік Олександр Білецький писав, що видання етнографічних та фольклорних праць П.Чубинського було надзвичайним фактором у галузі збирання пам’яток. Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в семи томах ( дев’яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії і зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів. «Я старався збирати матеріали ще й тому, — писав Чубинський у передмові до першого тому «Праць», — що численні пам’ятки народної творчості вимирають, народ їх забуває. Якби М.Максимович та інші збирачі матеріалів не записали історичних дум і пісень, то багато з них було б назавжди втрачено. Те ж могло б статися з багатьма обрядами, повір’ями, казками, легендами й навіть звичаями; тому й пропускати якусь рису народної творчості чи народного побуту я вважав непрощенним». Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав тисячі справ, випадків та ухвал, які б вияскравлювали характерні типи взаємовідносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєд-нання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Він скрізь фіксував рід та характер занять населення, відмінності в обробітку грунту, народні прикмети, за якими регламентується сільськогосподарське життя селянина. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. Але найцікавішими в «Працях» експедиції є численні записи свят, в яких найбільше розкривається душа українського народу, його художній геній. Завдяки експедиції Павла Чубинського і виданню її «Праць» нащадкам залишилися прекрасні перли усної народної творчості, які безслідно зникали з наступом цивілізацї, нівелізації національних рис, безвір’я та духовного поневолення. Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали. Зокрема, значний внесок зробив І.Новицький, який передав у розпорядження Чубинського п’ять тисяч записаних ним раніше пісень, О.Кістяківський, який надав цінні записи з ухвал волосних судів і додав історичний нарис цієї інституції. В.Антонович зробив виписки з судових процесів минулого століття про відьомство та чаклунство. М.Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини. В.Симиренко зібрав рідкісні фотографії народних типів з різних регіонів України, архітектури та улаштування житла. Матеріали надавали також Я.Темненко, Г.Залюбовський, Димінський, Чернецький, Петров, Воронецький, Столбін, Андрієвський, Жданов та ін. «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів. Водночас публікація матеріалів експедиції була відчутним ударом по офіційній погодінсько-валуєвській теорії про несамостійність української нації, її мови та культури. Блискуче проведення експедиції зробило ім’я Чубинського відомим і авторитетним в офіційних наукових колах і дозволило йому домогтися від уряду створення Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства в Києві., який відіграв визначну роль у збиранні, дослідженні й популяризації фольклорних, історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на території України. Усього за кілька років ця наукова установа, яку очолювали, крім Чубинського, Г.Галаган, О.Русов, за кілька років видала два томи «Записок Південно-Західного відділу імператорського РГТ», де опубліковано праці М.Драгоманова, В.Антоновича, П.Чубинського, Ф.Вовка та багатьох інших відомих вчених. Було зібрано матеріалів ще на три томи «Записок». Відділ підготував до видання три томи праць Михайла Максимовича, вперше опублікував українські думи й пісні з репертуару кобзаря Остапа Вересая. Крім того вийшов «Календар Південно-Західного краю на 1873 рік», «Програма для збирання етнографічних та статистичних даних», «Звіт про діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства» за 1873—1874 роки. З ініціативи київських вчених було організовано проведення у Києві III Археологічного з’їзду Російського географічного товариства, який, за висловом О.Терлецького, приніс велику користь «українофільській справі в Росії, бо сливе всі рефератори торкалися України, а щойно на конгресі побачили і свої, і великороси, яка багата Україна на наукові сили». 1873 року Російське географічне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю «за особенную его деятельность и те неусыпные труды, коим русская наука обязана собранием громадного материала для изучения быта, юридических обычаев и народной жизни Юго-Западного края». 1875 року Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі також нагороджує його золотою медаллю. 1879 року він отримав найпочеснішу наукову нагороду в Росії — Уваровську премію Петербурзької Академії наук. Успіх ученого та його однодумців з київського відділу Російського географічного товариства викликав хвилю нападок і цькування у шовіністичній пресі, особливо у газетах «Киевлянин», «День», які звинувачували вчених у сепаратизмі, насміхалися з «бесплодной и смешной забавы сочинять и издавать сочинения и переводы на малороссийском крестьянском говоре… Край этот русский, русский! В нем нет разных национальностей и вер» (газета «День», І.Аксаков). Над Чубинським знову нависли хмари й він переїжджає до Петербурга, де йому було дозволено працювати чиновником у департаменті загальних справ Міністерства шляхів, і сумлінний трудівник, хоч і відірваний силоміць від улюбленої справи, також досяг успіхів і 1878 року був призначений статським радником. В останні роки життя Чубинському через тяжку хворобу вже не вдалося чогось зробити, але його справу продовжили Головацький, Іванов, Рудченко, Грінченко, Манжура, Гнатюк, Франко, Яворницький, Новицький, Милорадович, Сумцов, Щербаківський, Біляшівський. Твори Чубинського, його вірш «Ще не вмерла Україна», «Праці» етнографічної експедиції були тривалий час заборонені, хоч ними щедро послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора. З набуттям незалежності Україною слова вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» стали національним гімном держави. 1995 року видавництво «Мистецтво» видало гарно ілюстрований двотомник «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського».

** Слід, що його залишив він в етнографії, заслуги його такі великі, що їх вистачило б і на декількох професіональних вчених. /**Ф.Вовк.**/

** П.П.Чубинський, з усіма його достоїнствами й недоліками, був, безперечно, надзвичайно великою особистістю, якій за інших обставин належала б набагато більша історична роль. Але у нього начебто не було і усвідомлення своєї переваги над багатьма іншими, і з усім своїм бурхливим темпераментом він був, по суті, вражаюче скромним і невибагливим, і ніколи не виявляв претензій на який би там не було авторитаризм. Це ще одна симпатична риса для характеристики його високого громадського значення, яке не забудеться Україною ніколи. /**Ф.Вовк.**/

Відповідно до постанов Державного Комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки № 429 від 8 квітня 1975 р. та Ради Міністрів УРСР № 21 від 10 вересня 1975 р. на базі Київської дослідної станції тваринництва «Терезине» та Центральної дослідної станції штучного осіменіння сільськогосподарських тварин був організований Український науково-дослідний інститут розведення і штучного осіменіння великої рогатої худоби. За наказом Держагропрому УРСР № 205 від 24 червня 1987 р. установу реорганізовано в Український науково-дослідний інститут по племінній справі в тваринництві. З 14 квітня 1992 р. носить назву – Інститут розведення і генетики тварин Української академії аграрних наук (з 6 січня 2010 р. Національної академії аграрних наук України).

З першопочатків свого існування інститут виконував функцію головного науково-методичного та координаційного центру з проблем селекції, генетики та біотехнології у тваринництві. Відповідно до окреслених завдань сформовано структуру інституту, яка поєднала відділення розведення молочної та м’ясної худоби, генетики і біотехнології, кожне з яких у свою чергу було представлене рядом лабораторій та секторів. Також функціонували відділи відтворення, економіки, аспірантури та науково-технічної інформації. Для розширення масштабів роботи відкрили філії у Дніпропетровську, Львові та Черкасах, на базі яких наразі створено потужні науково-дослідні інститути.

У становлення інституту істотний внесок зробив його фундатор, перший заступник голови Ради Міністрів УРСР, талановитий організатор аграрного виробництва та вчений-селекціонер П. Л. Погребняк. Разом із першим директором інституту В. Ю. Недавою (1975–1986) вони доклали значних зусиль до створення належної матеріально-технічної бази, розширення та впорядкування структури інституту, розгортання плідної науково-дослідної роботи, виховання гідного наукового колективу.

У подальшому ствердження інституту як головного науково-методичного центру України з розведення і селекції, генетики та біотехнології у тваринництві було реалізоване завдяки послідовній і цілеспрямованій діяльності його директорів В. Б. Блізніченка (1986–1989), Д. Т. Вінничука (1989–1992), М. В. Зубця (1992–1996), М. Я. Єфіменка (1996–2002), В. П. Бурката (2002–2009), І. В. Гузєва (2009–2011), М. І. Бащенка (2011–2012), К. В. Копилова (2012), С. Ю. Рубана (з 2012 р.), а також їх заступників з наукової роботи Д. Т. Вінничука, В. П. Бурката, Й. З.Сірацького, М. Я. Єфіменка, В. Є. Кузнєцова, О. Ф. Хаврука, Ю. П. Полупана, І. В. Гузєва, С. Ю. Рубана, С. І. Ковтун.

Становлення закладу за часом співпало з кардинальними перетвореннями вітчизняного генофонду порід сільськогосподарських тварин. Ученими інституту вперше після М. Ф. Іванова розроблено новітню теорію та методологію породотворення, основні концептуальні положення якої покладено в основу національних програм виведення високопродуктивних спеціалізованих порід і типів великої рогатої худоби (Зубець М. В., Буркат В. П., Єфіменко М. Я., Хаврук О. Ф. та ін.). Основна стратегічна мета при цьому полягала в залученні кращого світового генофонду та практично повному збереженні позитивних якостей місцевих порід на основі складного відтворного схрещування. Останнє двадцятиріччя ознаменувалося апробацією і визнанням як селекційних досягнень українських червоно- та чорно-рябої, червоної і бурої молочних порід; української, волинської, поліської та південної м’ясних порід. Нині зусилля вчених інституту спрямовуються на виведення симентальської м’ясної породи, що знаходиться на завершальному етапі. Усі вищезазначені породи за своїм генетичним потенціалом продуктивності та технологічними якостями відповідають рівню європейських стандартів.

Ученими Інституту розведення і генетики тварин було розроблено теоретичну концепцію процесу консолідації спадковості помісних тварин при розведенні «у собі» та відтворному схрещуванні, запропоновано методи їхнього аналізу на хромосомному рівні; гіпотезу щодо прояву ефекту гетерозису у помісних тварин та причин його згасання у поколіннях при їхньому розведенні «у собі»; нову систему селекції помісних бугаїв при проведенні відтворного схрещування у скотарстві, яка об’єднує позитивні елементи розведення помісей «у собі» з постійним залученням кращого світового генофонду, що дає можливість систематично нарощувати генетичний потенціал продуктивності порід. Запропоновано оригінальну методику визначення ступеня фенотипової консолідації генеалогічних груп у тварин та нову систему класифікації великої рогатої худоби за типом конституції.

Діяльність інституту зорієнтована не тількі на теоретичні і практичні дослідження з розведення та селекції сільськогосподарських тварин, але значних здобутків досягнуто у розв’язанні проблем генетики та біотехнології. Зокрема, розроблено та запроваджено у виробництво ефективні технології хромосомного контролю плідників (Качура В. С., Мелешко А. О.) та кріоконсервування сперми сільськогосподарських тварин (Чирков В. А.), які відзначено Державною премією Ради Міністрів СРСР. Колективом генетиків і біотехнологів інституту запропоновано: методи контролю генетичної консолідованості та спрямованості селекційного процесу при схрещуванні за комплексом поліморфних біохімічних систем, технології одержання монозиготних телят-близнюків із половинок ембріонів; спосіб оцінки морозостійкості сперми за біохімічними показниками. Також впроваджено сучасні біотехнології для раціонального використання гамет та ембріонів сільськогосподарських тварин. При цьому досліджено генетичні аспекти гаметогенезу ссавців при формуванні ембріонів in vitrо; життєздатністькріоконсервованих епідидимальних сперматозоїдів кнурів. Розроблено основи комплексного аналізу ембріопродуктивності корів-донорів та морфоцитогенетичної оцінки стану зародків у системі збереження і раціонального використання генофонду тварин. Обґрунтовано та впроваджено використання нанобіоматеріалів для оптимізації середовищ культивування та кріосередовищ. Науковці інституту здійснюють регулярний популяційний моніторинг важких спадкових аномалій великої рогатої худоби. Впроваджено у практику проведення генетичних дослідження з ідентифікації походження  сільськогосподарських тварин, створюються панелі для  тестування генів господарські корисних ознак для подальшої оцінки племінної цінності тварин.

Інститут розведення і генетики тварин Національної академії аграрних наук України є головною установою науково-методичного центру НААН «Розведення тварин», у рамках якого співпрацює з 16 науково-дослідними установами. Інститут з 2006 р. координує виконання програми наукових досліджень НААН «Збереження генофонду», завдання якої реалізовують 12 наукових установ системи НААН. На його виконання спрямовувалося створення при інституті Банку генетичних ресурсів сільськогосподарських тварин з філіями у регіонах України, віднесеного до наукових об’єктів, що становлять національне надбання (розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 472-р.). Результатом реалізації завдань програми «Збереження генофонду» є членство України з 2009 р. у Європейському регіональному центру генетичних ресурсів тварин (European Regional Focal Point for Animal Genetic Resources, ERFP) при ФАО.

Науковцями інституту в рамках завдань програми сформульовано стратегію комплексного застосування біотехнологій у системі збереження і раціонального використання генетичних ресурсів тварин.

Інститут атестований Міністерством аграрної політики України як селекційний центр із тваринництва (2009), підприємство з племінної справи у тваринництві ІІІ категорії (2009), підприємство з оцінки якості молока (2009), підприємство з трансплантації ембріонів (2009), лабораторія генетичного контролю (2009). Інститут має ліцензію на реалізацію племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин (2013).

Наразі інститутом продовжується виконання значного обсягу робіт щодо вдосконалення нормативно-законодавчої бази з питань ефективного ведення селекційного процесу в Україні, забезпечення реалізації завдань Національного проекту «Відроджене скотарство». З цією метою у 2011 р. створено Державне підприємство «Головний науково-виробничий інформаційно-селекційний центр у тваринництві Інституту розведення і генетики тварин НААН» (постанова НААН від 27.07.2011 р).

Наукова установа плідно співпрацює з інститутами Національної академії наук України (Інститут хімії поверхні ім. О. О. Чуйка, Інститут репродуктивної медицини, Інститут органічної хімії НАН України), з вищими навчальними закладами аграрного профілю (Національний університет біоресурсів і природокористування України, Харківська державна зооветеринарна академія, Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. З. Ґжицького, Миколаївська державна аграрна академія, Подільська державна аграрно-технічна академія, Полтавська державна аграрна академія, Житомирський національний агроекологічний університет, Луганський, Білоцерківський, Вінницький та Сумський національні аграрні університети, Одеський, Херсонський, Миколаївський, Дніпропетровський державні аграрні університети), а також Національним педагогічним університетом ім. Драгоманова, Славістичним університетом, Національним університетом харчових технологій та ін.

Інститут розведення і генетики тварин тісно співпрацює із Департаментом ринків продукції тваринництва, Головною державною племінною інспекцією Міністерства аграрної політики і продовольства України.

Учені інституту підтримують творчі зв’язки та проводять спільні наукові дослідження із науковими установами, фірмами, асоціаціями ряду зарубіжних країн:  Казахстану, Канади, Молдови, Болгарії, Чехії , Франції, Німеччини, Польщі, США, та ін. ). У 2002 р. вчені інституту брали участь у Міжнародному регіональному учбовому семінарі «Стан світових генетичних ресурсів тваринництва» (під егідою Продовольчої і Сільськогосподарської організації ФАО та Світової асоціації тваринників (WAAP). Зокрема, у 2006 р. розробки інституту з проблем біотехнології були презентовані на міжнародній виставці «Біо-2006» (м. Чикаго, США). У 2013 р. науковці інституту представили досягнення вітчизняних вчених на науковій конференція «Animalscience – challengesandinnovations”, організованої інститутом тваринницьких наук, м.Костинброд, Болгарія.

 На базі Інституту розведення і генетики тварин регулярно проходять міжнародні, загальнодержавні та обласні наради, конференції, дискусії з актуальних проблем селекції, генетики та біотехнології відтворення сільськогосподарських тварин, щорічні семінари та навчання спеціалістів агропромислового виробництва.

Науковці інституту, здійснюючи на високому рівні фундаментальні та прикладні дослідження, роблять суттєвий внесок у науково-технічний і духовний прогрес України. За період діяльності закладу його співробітниками одержано 145 охоронних документів на винаходи та корисні моделі, 32 – на селекційні досягнення. Істотну частину винаходів становлять сучасні інноваційні конкурентоспроможні технологічні процеси, захищені 28 патентами та рекомендовані для комерційної реалізації.

Інститутом розведення і генетики тварин також розгорнуто плідну роботу у напрямі організаційно-правового забезпечення галузі племінного тваринництва. У зв’язку з цим розроблено 24 нормативно-правові документи до Закону України «Про племінну справу у тваринництві», які затверджено Міністерством аграрної політики і продовольства України і зареєстровано Міністерством юстиції.

Визнаючи пріоритетність та практичну значущість наукових досягнень учених інституту, їх відзначено державними преміями України в галузі науки і техніки, преміями В. Я. Юр’єва Національної академії наук України, Національної академії аграрних наук України «За видатні досягнення в аграрній науці», Президента і Верховної Ради України для молодих учених, почесними званнями «Заслужений діяч науки і техніки України», «Заслужений працівник сільського господарства України», «Заслужений винахідник України», Почесними відзнаками Президента України та НААН. Серед учених, удостоєних вищезазначених відзнак, – М. В. Зубець, В. П. Буркат, М. Я. Єфіменко, О. Ф. Хаврук, І. В. Гузєв, І. П. Петренко, Б. Є. Подоба, Ю. П. Полупан, Й. З. Сірацький, Г. С. Шарапа, В. Г. Кебко, О. Д. Бірюкова, С. І. Ковтун, Р. О. Стоянов, Т. П. Коваль, Н. Л. Рєзникова, І. В. Базишина,К. В. Копилова та ін.

У зв’язку з актуалізацією окремих наукових напрямів проведено реорганізацію структури інституту. Наразі її представляють відділи: селекції молочної худоби; розведення м’ясної худоби; генетики та біотехнології; генетичних ресурсів і інформаційних систем; економіки племінних ресурсів та дослідних господарств; інтелектуальної власності, маркетингу інновацій та аспірантури.

В Інституті розведення і генетики тварин з 1988 р. відкрито аспірантуру, в якій проводиться підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації за спеціальностями: 06.02.01 – розведення та селекція тварин; 06.02.04 – технологія виробництва продуктів тваринництва; 03.00.15 – генетика (сільськогосподарські науки); 03.00.20 – біотехнологія (сільськогосподарські науки). З 1997 р. в ІРГТ НААН діє докторантура за спеціальностями: 06.02.01 – розведення та селекція тварин, 03.00.15 – генетика (сільськогосподарські науки).

Згідно з наказом Вищої атестаційної комісії України № 303 від 1 грудня 1993 р. при Інституті розведення і генетики тварин створено Спеціалізовану вчену раду, уповноважену проводити захист дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора та кандидата сільськогосподарських наук за спеціальностями 03.00.15 – генетика (сільськогосподарські науки) і 06.02.01. – розведення та селекція тварин.

Друкованим органом ІРГТ є міжвідомчий тематичний науковий збірник «Розведення і генетика тварин», заснований у 1971 р. при Центральній дослідній станції штучного осіменіння сільськогосподарських тварин. Збірник кілька разів змінював свою назву, зокрема 1–7 числа вийшли під назвою «Племінна справа і біологія розмноження сільськогосподарських тварин» (1971–1975), 8–15 – «Розведення та штучне осіменіння великої рогатої худоби» (1976–1983), 16–22 – «Разведение и искусственное осеменение крупного рогатого скота» (1984–1990), 23–26 – «Розведення та штучне осіменіння великої рогатої худоби» (1991–1994). З 1995 р. збірник виходить під назвою «Розведення і генетика тварин». Серед членів редакційної колегії збірника були відомі вітчизняні вчені у галузі тваринництва – І. В. Смирнов, М. А. Кравченко, О. В. Квасницький, Ф. І. Осташко та інші, завдяки зусиллям яких він став своєрідною енциклопедією з даної галузі знань.

Формування наукового потенціалу інституту – тривалий процес. Його історія – це, передусім, історія вчених, які на принципах спадкоємності поколінь, нерозривного наукового пошуку, наступності та традиційності в розвитку наукових напрямів, заклали підвалини та відбудували струнку теорію якісного селекційно-генетичного вдосконалення сільськогосподарських тварин, створення умов для реалізації їх генетичного потенціалу.

Прогресивний розвиток науки не можливий без створення наукових шкіл, де на принципах творчої співдружності вчених та спадкоємності поколінь знаходять ствердження кращі наукові традиції та підходи. На базі інституту М. В. Зубцем, В. П. Буркатом, М. Я. Єфіменком, Й. З. Сірацьким засновані   наукові школи, які отримали визнання в Україні та за її межами.

За роки існування інституту виховано плеяду відомих учених, наукові досягнення яких є безцінним скарбом вітчизняної сільськогосподарської науки. З гордістю і закономірним вшануванням започатковано Золоті сторінки інституту, до яких занесено академіків, членів-кореспондентів, професорів, докторів та кандидатів наук, які здобули статус Інституту розведення і генетики тварин як провідного галузевого наукового  центру.